Весняна зима - звіт Ігоря про похід 9 квітня    


Похід в Горгани 9.04 – 15.04. 2010   



Нас кличе у мандри дорога

 Цей похід я планував давно. Ще в листопаді 2009, повернувшись з Алексом( ) з  Карпат ми планували в наступний раз знову відправитися в Горгани, щоб більш детальніше вивчити цей прекрасний масив. Нарешті ожив ліс, проснулись мушки і комарики, заспівали птахи . . . З кожним днем далекі гірські горизонти все сильніше манили та притягували нас, особливо Алекса, який вже конкретно засидівся дома, та й я був радий провітрити голову. В горах більш-менш зійшли сніги, настали теплі деньки і на 9 квітня ми запланували вихід. Закінчилася остання пара, я відпросився на цілий тиждень і з радісними передчуттями вертався додому. Та вже традиційно збирався та спаковувався до другої ночі.



9 квітня. Дорога до полонини Плісце

Трішки поспавши ми вдосвіта встали, перекусили і вирушили на автовокзал. Швидко дочимчикували до вокзалу і в 6:15 вже сиділи в маршрутці , яка мала довезти нас до Калуша. Ми проїхали Чорний ліс (він вже почав зеленіти) та перетнули р.Лімницю, долина якої була вкрита білим покривалом туману. Починався новий день і над Калушом сходило сонце. У зв’язку з тим, що на автовокзалі у Калуші не було нормального туалету, північна та західна його сторона  були страшно загаджені. Ранок був прохолодний. У 7:50 ми пересіли на маршрутку до  гірського села Осмолода, звідки і починався наш маршрут. Звернули увагу на звичай місцевих селян обкладати стіни хатинок дровами,  деякі були так обкладені, що серед дров виднілися  лише отвори для вікон. Від колишнього асфальту мало що залишилося і нас добряче трусило. Ми  заїхали в гори, попереду виднілися ще білі вершини Горган. На зупинці  до нас підійшов місцевий дядько, який поцікавився нашим маршрутом. Від нього ми дізналися, що лісники вже бачили сліди ведмедів, зокрема на хребті Дарів, що дуже втішило нас. Позаду залишилися останні сільські хатинки,  ми зайшли у ліс. Була прекрасна весняна пора, світило сонце, проте, було ще трохи прохолоднувато. Весело співали зяблики та дрозди. Ми були щасливі. Я постійно мріяв про цей похід, а тепер не міг повірити, що це реальність. За перший день ми хотіли дійти до туристичного притулку на полонині Плісце. Далі через вершини Паренки, Попаді та перевал Німецький  ми планували попасти в малоходжений регіон Горган – гора Буштул, Велика Кепута, Берть. А далі, через гору Кінець Горгану, полонину Рущину, Сивулю та Ігровець повернутися в Осмолоду. Таке собі «кільце». Дорога йшла по урочищу Котелець. У небі, між горами, літав канюк. На повні легені вдихали прекрасне, чисте гірське повітря. По дорозі нам трапилася калюжа, повністю забита ікрою тритонів, а навколо неї валялися напіврозчавлені, напівживі, напівсонні жаби. Табличка на дереві попереджала, що починалася лавинонебезпечна територія.


І справді, за декілька метрів починалося величезне нагромадження вирваних з корінням дерев в перемішку з кам’яними брилами. Небо затягли хмари, пішов дощ. Долина сильно звузилася і стежка перейшла на правий берег потіка. Вона була дуже вузька та йшла по крутому схилі, а крім того була сильно обледенівша, тому ми йшли помаленьку і обережно. Саме в такі моменти радієш, що маєш трекінгові палиці. Через деякий час стежка перетнула потік і почала підніматися вгору. Пройшов дощ. Тут, у лісі, на північному схилі, було ще багато снігу, в який ми місцями провалювалися по коліна. В п’ятій ми вийшли на пол.Плісце, де і стояв турпритулок – гарненький  будиночок в якому була кам’яна пічка і дві кімнати з нарами та обладнане горище. Також у ній зберігався великий запас різноманітної їжі. Почувши нас  у лісі злетів глухар, гучно захлопавши крильми. У вечері Алекс замітив чубату синицю, яка досить рідко зустрічається на території України.

10 квітня. Початок зими

Коли ми зранку прокинулись, то побачили, що  на вулиці густий білий туман зі снігом. Далі 20м нічого не було видно. Стало зрозуміло, що сьогодні ми нікуди не підемо, адже далі маршрут пролягав високогір’ям і йти в таку погоду було недоцільно. Температура впала на 4 градуса – до -2. Я занепокоївся, адже розраховуючи на теплу весняну погоду, особливо теплої одежі та зимового спальника не взяв. Цілий день падав сніг. Так почалася зима . . . :-)



Вдень ми вирішили нарубати дров і трохи попарилися над пеньками. Виявилося, що чубата синиця, помічена Алексом вчора, живе десь поруч. Ввечері  ми розтопили піч і трохи зігріли хату. Лягли аж опівночі.

11 квітня. Прогулянка на Грофу

На другий день погода не змінилася. Цілу ніч падав сніг і тепер все було засипано товстим шаром . Та незважаючи на це, після пізнього сніданку ми вирішили розім’ятися – збігати на г.Грофу(1748м), захвативши тільки фотоапарати. Поверх півметра старого снігу насипало ще сантиметрів 30 нового і ми постійно провалювалися вище колін, а деколи і по пояс. Найтяжче було Алексу, який був в два рази важчий за мене і практично на кожному кроці провалювався.



Тут я знову переконався, що бути маленьким і худеньким вигідно :-) . Все було занурено в снігове царство, стежки не вдалося відшукати і ми йшли на вгад по засніженому жерепі.



Через деякий час жереп закінчився і почався засніжений хребет. Тут дув сильний сніговий вітер, який нагадав мені  Арктику. Щось було у цьому романтичне . . .



Після двох годин підйому ми стояли на туманній вершині. Видимість не перевищувала десяти метрів. Потусувавшись трохи тут, ми почали швидко спускатися вниз - поки вітер ще не замів сліди. Внизу ми довго змагалися з сучкуватими пеньками та ще довше розпалювали піч. Дрова були вологі та ніяк не хотіли загоратися. Ми довго мурдувалися над пічкою, аж вона нарешті розгорілася і повністю задиміла хату. Ми добряче натопили, тому вночі було комфортно спати.

12 квітня. Сніговим маршрутом

Зранку прокинувшись я побачив, що червоне сяйво залило вікно. Схопивши фотік я вискочив з хати. Вітер нарешті прогнав хмари і із-за засніжених Канусяків у лісовій ранковій тиші викочувалося червоне  сонце . . . Природа, ніби  від подиву застигла: все було залите червоним сяйвом, непорушно стояли казкові ялинки.



Зв’язавшись з домом, я взнав, що на два наступні дні передають нормальну погоду, а також попереджають про лавинну небезпеку. Це насторожило нас. Та все ж ми вирішили скористатися погодним вікном і поснідавши, та залишивши запис у книзі відгуків покинули цю прекрасну хатинку.



Ми чітко усвідомлювали, що пройти запланований маршрут навряд чи вийде і думали пройти лише «мале кільце» - через Коретвину і Петрос. Ніщо не нагадувало весну – ми попали у справжню зиму. Ясно світило сонце, у нас був чудовий настрій і весело співаючи, ми підійшли до грізної Паренки. Із-за глибокого снігу всі звірі зійшли в долину і нам майже не зустрічались їх сліди. Підйом був не з легких : через важкі рюкзаки ми постійно глибоко провалювалися у сніг. Деякі ділянки приходилося проповзати. Стежка була прокладена мудро, залишаючи лавинонебезпечні кулуари збоку. Літом тут двохметровий жереп, а зараз він нам сягав лише по пояс. Отже, снігу було більше метра. Сонце почали закривати чорні хмари, дув холодний вітер. Нарешті в третій ми вийшли на вершину гори Паренки(1736м).



Попереду виднілася могутня, конусоподібна Попадя, а за нею на горизонті – білі хребти Закарпаття. Важкі чорні хмари летіли так низько, що їх час від часу шкрябали високі вершини, як от Грофа, Сивуля чи Добушанка. На вершині був дубак і ми, попивши теплого чайку, почали швидко спускатися.
Деякі засніжені ялинки нагадували тролів.



Ми планували поставити наш бівак в сідловині під Малою Попадьою, де було трохи лісу, який би захистив нас від вітру. Від неї нас відділяв великий, засніжений, поросший жерепом горб, який ми довго проходили. Я проходив 10 кроків і провалювався в сніг по пояс, а Алекс на кожному третьому. Тому він добряче вимордувався.



Коли почало сутеніти і на темному небі появилися зорі, ми зайшли у ліс. Розгребли трохи під смерекою сніг і поставили палатку.

13 квітня. На вершині Попаді

Ця ніч була найхолоднішою. Я надів на себе всі шкарпетки та пальців на ногах всеодно не відчував. Мені здавалося, що я лежу в морозильній камері, а холод іде прямо з каремату.
Коли  проснулись, то яскраво світило сонце, на небі – ані хмаринки. Ми так задовбалися в попередній день провалюватися по пояс в сніг, з тяжкими рюкзаками, що вирішили без них покорити Попадю. Всі непотрібні речі залишаємо в палатці і по червоно-білих маркерах ідем спершу на вершину Малої Попаді(1597м). Хоч ми йдем без тяжких рюкзаків, та всерівно постійно провалюємось у сніг.







Погода прекрасна – сонячно, безвітряно, тепло, і милуючись довколишніми краєвидами, весело піднімаємось на вершину.



З неї відкрився прекрасний краєвид на Закарпаття – над лісами  могутніми білими бастіонами здіймалися хребти Красна та Пішконя. На обрії синіли вершини Бескид.



Спускаємося до премички між Малою Попадьою і власне Попадьою. Весь час світить сонце і стає дуже жарко, парує жереп. На перемичці стаємо попити чай.



В повітрі нависла повна тиша, тільки чуєм як мухи(!) дзижчать. Раптом, зі сторони Закарпаття, доноситься сильний гуркіт, ніби грім – зійшла лавина. Ми преглядаємося. Через 5 хвилин ще одна, і тиша. . . Через 10 хвилин – третя. Такий жаркий обідній час – ідеальна погода для їхнього сходження. Починаємо підйом на Попадю, по дорозі відзнімаємо відео на камеру.



Під вершиною зависли небезпечні снігові козирки, тому йдемо обережно, стараючись не підходити до краю. В 16:10 гора підкорюється нам.



В нагороду отримуємо захоплюючий краєвид.
З кожної вершини краєвид прекрасний,  з кожної - неповторний.



На вершині, поряд з тріунгаляційним знаком, стоїть великий кам’яний прикордонний стовб.



Майже 100 років тому тут проходив кордон між Польщею і Словаччиною. На одній його стороні зображено орла Польщі, а на другій – лев Словачини. От класно тут було пограничникам стояти і милуватись горами :-). Сонце занурилось в димку і почало хилитись до горизонту.



На спуску я не втримуюся від бажання  з’їхати на задниці з крутого схилу. Ах, який це кайф, який адреналін, розкинувши руки швидко скотитися з стрімкого схилу !
До біваку повернулися аж в сутінках. Ми не хотіли більше морозитися в цій холодній, продуваємій вітрами сідловині, тому, незважаючи на настання ночі, вирішили швидко спускатися в долину річки Паренки, де мало би бути набагато тепліше. Поки збирали палатку чули,  як щось декілька раз писнуло. Алекс звернув увагу, що це летюча миш. Дивно, що вона тут робила в холодному високогір’ї ? Включили фонаріки і почали швидко спускатися вниз. Та не так швидко як хотілось – сніг по коліна та тяжкі рюкзаки перешкоджали цьому. В одному місці починався потік, по долині якого ми надалі і рухалися. У  лісі було набагато менше снігу,  у деяких місцях він пропадав повністю. Деколи схили ставали сильно крутими і ми сходили в русло потіка, де місцями було вище пояса снігу. Ми так досить довго йшли, шукаючи найкращу дорогу в цих хащах, аж вийшли на лісовирубку. Досить крутий схил був вирубаний начисто і представляв собою місиво із гілок, каміння та колод. Тут треба було йти обережно, щоб не зірватися з такого схилу. Так, то виходячи на вирубку, то спускаючись в долину повну снігу, ми йшли декілька годин. Який це кайф, серед ночі, не бачачи дальше десяти метрів, пробиратися з тяжкими рюкзаками вище пояса в снігу по руслу річки, в гірських хащах, постійно провалюючись в ями (в одному місці Алекс повністю провалився в снігову яму, і тільки скинувши рюкзак йому вдалося вибратися).Та це я так думаю зараз, а тоді було не так. Я вже конкретно задовбався, став засипати і в мене гуділа голова. Помаленьку я почав вирубуватися і втрачати контроль над своєю ходою, що було протипоказано на такому рельєфі. Та Алекс мене підбадьорював. Я взагалі дуже ціную в ньому одну рису – навіть у найтяжчих ситуаціях він зберігає спокій і оптимізм, що є дуже необхідним для кожного серйозного мандрівника. Долина розширилась і почалась дорога, яка йшла просто по потіку. Отак ми йшли просто серед річушки, не дуже дивлячись де камні, а де вода. Аж після півночі ми найшли зручне місце для стоянки поблизу річки. Тут не було снігу та було тепло.

14 квітня. Дорога в Осмолоду

Ми досить довго проспали після попередніх пригод. Погода була хмарна, час від часу моросив дощ і тільки зрідка виглядало сонце.



Недалеко від біваку ми помітили декілька смерек, майже повністю обросших бородатим лишайником – уснеєю найдовшою (usnea longissima). Цей лишайник занесений в Червону книгу України та є індикатором чистоти повітря.



Поснідали і вирушили далі. Скоро, поблизу річки, на снігу,  Алекс помітив старі ведмежі сліди, що підтвердило, що всі звірі спустилися в долину.



Ми рухалися по широкій долині річки Паренки, серед красивих, хоч і спотворених лісорубами, смерекових лісів. У мене розболівся зуб і я понуро плентався, стримуючи біль.



В одному місці долина звузилася до трьох метрів де текла річка, прийшлося обходити її по крутому схилі, обросшому приємним килимом мохів. Всюди виднілися наслідки браконьєрської та варварської діяльності лісників прямо на території заказника «Грофа». Всі чиновники це знають, але всім на це пофік. Ліс для них – гроші та нажива, для нас – дім, для всіх – легені планети . . . Алекс розказав, що у світі діють цілі організації ековоїнів, які воюють з лісорубами, і я всерйоз задумався як до них приєднатись. Отак ми вийшли в долину річки Петрос. В одному місці вона знесла міст, прийшлось переходити річку у брід. Алекс перейшов взутий, а я роззувся, поскільки у мене не було запасних кросівок. Вода виявилася не такою вже і холодною.



Розмовляючи на різні цікаві мандрівницькі теми, ми аж у сутінках дотьопали  в Осмолоду. Палатку поставили прямо в альтанці в обладнаному для кемпінгу місці.

15 квітня. Повернення у весну

Зранку ліс наповнився мелодійним співом дроздів та інших птахів. Вони співали про весну, яка тут і не переривалася. В 10:30 ми виїхали з Осмолоди на маршрутці в Калуш. В Перегінську робочі ремонтували дорогу, на грузовику висіла табличка «аварійний ремонт». Аварійний ремонт аварійної дороги :-) !!!
На сьомий день походу, близько другої години, ми повернулися туди, звідки і починалася наша мандрівка – в Івано-Франківськ.
Щось було тут не так . . . було багато людей !!! У ніс вдаряв смердючий запах міста, у вухах дзвенів техногенний шум . . .

Цивілізація дала людині неймовірно багато, але забрала саме головне. . .




Як Ви вважаєте - що вона забрала ?




Комментарии  

 
0 #1 han 02.02.2012 00:13
Не знаю, як Ви з Петроса на Кателець попали,і гірськи потоки-ріки форсували
Цитировать
 

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить